У 1860 році було проведено перше лісовпорядкування лісів Корабельної лісової дачі, яка тепер входить до складу Корабельного лісництва. Дані про впорядкування Тригірського й частини Пилипівського лісництв сягають 1894 року, Богунського, Левківського та Станишівського – 1914 року.

Ліси навколо Житомира стали дослідними майданчиками для багатьох ентузіастів, імена яких згодом стали відомими в науковому світі, шануються лісівниками вже не одного покоління, – Н. Розанова, С. Вронського, Г. Морозова, А. Хітрово, В. Огієвського, М.Орлова, П. Погребняка, Д. Лавриненка та інших.

А лісові масиви Березівського і Новозаводського лісництв було вперше впорядковано у 1938-у і 1947-у роках. Тобто вже тоді, коли в лісгоспу розпочалося нове літочислення – у 1936 році на базі ліспромгоспу було створено держлісгосп у нинішній його структурі й території. Він опікується лісами в Житомирському, Романівському, Червоноармійському, Черняхівському, Чуднівському районах.

Ветерани згадують, що значний поштовх розвитку лісової справи дав прийнятий у 1948 році державний План перетворення природи. Тоді відчутно просунулися вперед і лісівнича наука, і практика. В результаті виконання означених у плані завдань багато трудівників стали орденоносцями. Серед них – і лісокультурниця з Тригірського лісництва Зінаїда Тимченко.

Упродовж трудової біографії лісгоспу його роботою керували високоосвічені, енергійні спеціалісти. Зокрема, наприкінці 50-х років колектив очолив учасник бойових дій у роки Другої світової війни, людина, що послідовно пройшла лісовими щаблями, Євген Андрійович Шлямар. 26 років працював він на цьому посту, був удостоєний звання заслуженого лісівника України. За час його керівництва було створено 8500 гектарів високопродуктивних насаджень, побудовано лісозавод, утворено автоколону, закладено потужний лісорозсадник. В 60-х роках колектив лісгоспу було визнано переможцем Всесоюзного змагання серед лісгоспів і нагороджено Перехідним Червоним Прапором Мінлісгоспу СРСР і ВЦРПС.

У Житомирському лісгоспі вперше в Україні було створено  в Корабельному лісництві малу комплексну бригаду на базі кінного трелювання (бригадир Мар’ян Галицький). З 1969 року почали застосовувати чокерувальне трелювання деревини на базі трактора МТЗ, яке з часом було удосконалено й застосовується дотепер.

Галина Григорівна Домославська, яка свого часу чверть століття віддала кадровій роботі в лісгоспі, підкреслює як бережно і послідовно виховувалися кадри. Неодмінно треба було пройти всі етапи лісівництва, заслужити право керувати. Майстрами лісу починали і поступово набирали професійної ваги тепер лісничі Валерій Павлович Іщук,  Микола Андрійович Степаненко, багато інших.

70-80-і роки – роки розвитку держлісгоспів. Проте не треба забувати, що крім самовідданої праці ентузіастів, підвищення рівня освіченості людей, які приходили на роботу в ліс, багато досягнень давалися суворою дисципліною. Інженер з охорони праці Іван Іванович Хилюк прийшов у лісгосп у 1972 році на серйозний показник – 500 кубометрів втраченої деревини в результаті невиявлених «авторів» самовільних рубок. Завдяки чітко спланованій роботі він довів цей річний показник до 14 кубометрів. Але не тільки особисті чесність і сміливість перемагали в той час, а й загальні правила: більшість лісників жили тоді на кордоні, наказом по міністерству лісник одержував право будувати житло з деревини лише після 10 років роботи в галузі. Суворо, занадто суворо. Але лісівники тоді почувалися набагато впевненіше.

Достойно продовжив напрацьовані в лісгоспі традиції директор Іван Петрович Лагановський, заслужений працівник сільського господарства України.

Про атмосферу, яка панувала у 80-90-і роки у первинних лісівничих осередках, від яких завжди вирішальною мірою залежала доля лісу, розповідають Анатолій Петрович і Раїса Романівна Ткачуки – відповідно лісничий і помічник лісничого Новозаводського лісництва.

Вони прийшли в лісництво на зміну Едварду Станіславовичу Недзельському, лісівнику-самородку, людині, доброзичливій до наївності, він ніколи нікому не побажав і не зробив зла, але діла в лісництві вів чітко й успішно. Молоді Ткачуки цей його урок – що без опори на людей не сподівайся на досягнення – запам’ятали. І зробили свій внесок у досягнення лісництва – долали нові рубежі, набуваючи свого досвіду й шукаючи та впроваджуючи кращий чужий.

Був такий період, коли в країні процес вирощування лісу вирішили  максимально механізувати. Для цього міжряддя влаштовували на відстані 2,5 метра, саджанці, через мокрі роки, рекомендувалося розміщувати на гребенях. Їх розміщували, а вони в піднятому, неспресованому грунті пропадали. Тоді в Новозаводському лісництві вирішили пройти по «золотій середині» – садили біля гребеня і таким чином зберегли насадження. А незабаром і догляд за допомогою тракторів відмінили як непрактичний. Бо немає нічого кращого за людські руки, особливо на перших доглядах. Диву давався весь колектив  вправності єдиної в штаті лісництва лісокультурниці  Катерини Григорівни Бахуринської.

Досить актуальний і досьогодні досвід цього лісництва, свого часу вивчений його спеціалістами за журнальною статтею, – вирощування сіянців у коробах. До того невеликі розсадники в лісництві щоп’ять років доводилося облаштовувати в новому місці – адже з сіянцями вибирається і грунт. У неширокі короби (так щоб до сходів можна було підійти з одного й другого боку) настилаються кора, грунт, а третім шаром земля з лісовою підстилкою. Короби накриваються агроволокном. Результат: економія площі, догляду, поливу. Через кілька років лісництво повністю забезпечувало себе високоякісними саджанцями. На навчання до нього приїжджали навіть з далеких лісництв.

90-і роки в Житомирському держлісгоспі позначені активною заповідною роботою. У цей час документально застережено недоторканість найкращих і найцінніших лісових територій навколо обласного центру. Заказники «Діброва лісничого Вронського» в Корабельному лісництві, «Над Тетеревом», «Замок Терещенка», урочище «Тригір’я» в Тригірському лісництві… Ці та інші заповідні території – живе свідчення бережного ставлення до житомирських лісів багатьох поколінь лісівників.

Одним з таких відданих лісу та його безпосереднім творцям був і головний лісничий  підприємства Микола Костянтинович Дишкант, син лісника з 42-річним стажем Богунського лісництва Костянтина Семеновича Дишканта. Тепер третє покоління славної династії Дишкантів представляє Олена Миколаївна, інженер лісових культур держлісгоспу.

80-літня історія лісгоспу творилася тисячами його трудівників. Яскраві  її сторінки у різні роки вписали машиніст-тракторист, кавалер двох орденів Трудової Слави  Леокадій Фрідріхович Яцківський, лісокультурниця Богунського лісництвава Варвара Михайлівна Шестопалова, водій лісовозного автомобіля Володимир Іванович Джигирей, майстер лісу Левківського лісництва, кавалер трьох орденів Слави Степан Іванович Грінцевич, майстер лісозаготівель Йосип Казимирович Шатіло, лісничий Богунського лісництва Іван Миронович Мукомол, начальник автоколони Іван Ничипорович Якимчук, начальник лісорозсадника Ольга Василівна Павленко, інженер лісових культур Олександра Дмитрівна Жильцова, головний лісничий Андрій Антонович Горбачук. Їм, усім попередникам вдячні 350 нинішніх працівників лісгоспу.

Колектив житомирських лісівників сьогодні очолює Руслан Анатолійович Карчевський, енергійний та ініціативний керівник з сучасним поглядом на майбутнє підприємства. За традицією, велика увага приділяється впровадженню нового, особливо у підготовці садивного матеріалу, модернізації виробничих процесів, рекреаційній роботі, до чого зобов’язує звання зеленого пояса Житомира.

У колективі панує здоровий моральний клімат, чітка організація праці та створення такої виробничої атмосфери, яка допомагає працювати з повною віддачею. Це дає впевненість у сьогоденні й надію на нові достойні звершення.

На фото: план лісонасаджень Левківського лісництва 1947 року; пам’ятна дошка на честь Є.Шлямара; згадують ветерани; колектив лісничих-2016.